У серці Закарпаття, прикордонного українського краю, лікарі стали неоціненими героями в боротьбі з невидимим ворогом – пандемією COVID-19, про яку багато хто почав забувати від початку війни. Віддані своїй справі професіонали стояли на передовій лінії “фронту” боротьби за здоров’я своїх земляків. Життя ужгородських лікарів можна назвати постійним випробуванням, яке було також пов’язане з ризиком для життя. Дізнайтесь більше про їхню саможертовну працю в епоху пандемії коронавірусу зі статті на сайті iuzhhorod.com.
Закарпатська обласна інфекційна лікарня
Кілька лікарів із Закарпатської обласної інфекційної лікарні поділились своїми враженнями, як на їхнє професійне життя вплинув коронавірус. Відтоді воно ділиться на два етапи – “до” і “після”.
На самому початку розповсюдження пандемії можна було почути думку, що то все перебільшення – мовляв, хвороби були завжди, а це просто політики та ЗМІ відвертають нашу увагу від справжніх проблем. Також дехто скаржився, що проблеми створив не стільки коронавірус, скільки карантин, адже деколи важко всидіти вдома. Водночас лікарі-інфекціоністи, пульмонологи, працівники швидкої допомоги буквально не вилазили з відділень. Їм, наприклад, було потрібно одягати й знімати захисні костюми, і то – по кілька разів на день! Нормально поїсти їм вдавалось нечасто, а побачити рідних було справжньою розкішшю. Коли ж це вдавалось, переживали, щоб їх не заразити.
Степан Карабиньош
Ось що розповів Степан Карабиньош.
Перші випадки були ще до офіційного оголошення про карантин. Називали це атиповою пневмонією, не схожою на раніше відомі випадки хвороби. А офіційно COVID-19 фіксували вже наприкінці березня 2020-го.
Специфіка роботи лікарів полягала в тому, що було потрібно вживати максимальних заходів безпеки, аби не наражати на небезпеку себе та інших. У певний момент нарахували, що 25 % хворих в Україні були лікарі. Але згодом медичні працівники стали більше дбати про свою безпеку.
Спочатку в обов’язки Степана входило лише лікування хворих. Потім не було кому робити рентгенівські знімки, тож він став займатися й цим, бо від діагностики залежить стратегія лікування.
В інтерв’ю “Настоящему времени” (“Радіо Свобода”) Карабиньош розповів про свої робочі будні й про те, як люди борються за життя.
День починається з робочої наради, потім відбувається обхід пацієнтів. Для цього потрібно було одягнути респіратор, призначений взагалі-то для будівельників, хірургічну маску. Захисні окуляри й екран від дихання пітніють. Тож довелося трохи спускати респіратор, щоб була вентиляція. Щоб не змішувати чистий простір і брудний, пересувався через балкон.
У роботі лікаря Степан вважає найважчим емоційну складову. Виснаження, через яке дуже хочеться спати; стан, коли досить важко комусь пояснити, що з тобою відбувається. Були проблеми й із забезпеченням. Навіть респіраторів не було, через що ледь не довелось працювати в багатошарових марлевих масках, але, на щастя, допомогли волонтери. Платили, зізнається ужгородський лікар, дуже мало, тому доводилось запитувати себе: для чого це робиш? А відповідь проста: хотілось допомогти.
Особливо сильно емоційне напруження відчувалось у таких випадках, як із 80-річною хворою жінкою, яка почала плакати й кричати: “Синку, ти тільки зроби щось, щоб я не померла”. Тоді в Карабиньоша спрацювала асоціація з його мамою, після чого вдома він розплакався, а сестра Степана зробила світлину й опублікувала пост із цим фото у фейсбуці. Але деякі коментарі прибили ще більше. Мовляв, досить нити, це твій вибір.
Моніка Морошан
В обов`язки Моніки Морошан входив огляд хворих, встановлення діагнозу, визначення плану лікування, а потім контроль за тим, щоб усі заходи були проведені належним чином. Найважчим випробуванням закарпатська лікарка вважає ситуацію, коли стан пацієнта важкий, тому непросто зрозуміти, як діяти і що буде далі. Потрібно радитися, стежити, щоб колеги все виконали правильно, перевіряти їх.
Крім того, стала складнішою сама техніка огляду хворого. У кілька разів збільшилось емоційне навантаження. Сюди в лікарню потрапляли лише пацієнти з середньою та важкою формою хвороби, практично у всіх були серйозні ускладнення. Навантаження тривало цілодобово. Після пацієнта в кабінеті доводилось проводити аналітичну роботу, думати, що змінити, з ким порадитися, виконувати операції з паперами та комп’ютером.
Пані Моніка скаржиться, що суспільство не враховує моральне напруження, яке є на медиках. Лікар не входить в еліту суспільства, побутує думка, що він завжди комусь винен. Це неабияк тисне та знеохочує.
Євгенія Данканич
Євгенія Данканич ділиться: найважче усвідомлювати, що ти можеш помилитися, а також що можеш принести інфекцію додому. Лікарі-інфекціоністи можуть мати сильний імунітет, але, підхопивши вірус, принести його додому, ставши причиною зараження, наприклад, дітей або, що ще гірше, літніх батьків.
Другий момент – відповідальність за життя хворого. Коли розумієш, що ти не є супергероєм, що потрібно радитись і знаходити найліпші рішення, а для цього потрібен досвід закордонних колег. Але є й світла сторона – коли хворий виходить за межі інфекційного відділення. Навіть не виходить, а фактично втікає. Та коли це вдається, коли пацієнт одужує, то це найбільша радість для лікаря.
У складних же ситуаціях, ділиться Євгенія, медиків рятує специфічний гумор, який їм властивий. Без нього було б дуже важко. Також лікарі старались підтримувати одне одного. Зокрема, телефонували після роботи, щоб просто спитати: “Ну як ти?” Це дуже підбадьорювало. У лікарні зібрався досить дружній колектив від 25 до 60 років, взаємопідтримка була на найвищому рівні.
Батьки Євгенії, за її словами, з огляду на низький рівень зарплатні, називали таку працю відповідальним хобі, а не роботою, хоча все ж із повагою переживали за неї. А тато теж завів хобі: відвозити на роботу й з роботи, бо якийсь час не ходив транспорт.
Віра Воробець
Найважче, розповідає Віра Воробець, – розмовляти з пацієнтами, пояснювати їм, що відбувається, а також розповідати про їхній стан. Їм зазвичай не дозволялося розмовляти з родичами, вони були відірвані від них, тому лікарю доводилось пояснювати, бути трохи психологом.
При цьому на особистому фронті все складно через брак спілкування з родичами. Віра розповіла, що живе далеко від батьків і місяцями з ними не бачилась. Звісно, батькам важко було зрозуміти вибір доньки та прийняти той факт, що вона погодилась працювати в такому середовищі.
Пані Воробець теж вважає, що люди не усвідомлювали ситуацію, яка склалась. Багато хто не хотів дотримуватись жодних правил, продовжуючи жити, як раніше. Усе люди списували на якусь усесвітню змову, не хотіли дотримуватись карантину. Бажали якнайскорішого виходу з карантину, як у деяких країнах, які стали першими це робити. Але Віра відзначає: перед тим, як вийти з карантину, потрібно щоб деякий час громадяни його дотримувались.
Підсумки
Євгенія Данканич закликала закарпатців не розносити вірус, дослухатись рекомендацій і… вірити, що він є. Адже балачок в інтернеті про те, що вірусу не існує, було достатньо. Важкий перебіг хвороби, можливо, в одного зі ста, але це реальна небезпека і це не смішно. А Степан Карабиньош буквально благав українців не вважати всіх лікарів хабарниками.
“Повірте, не всі однакові! За час своєї роботи медиком я не взяв від жодного пацієнта навіть шоколадки”.