Фехтування — аристократичний вид спорту, який з давних-давен був поширений серед військової еліти. Спочатку розглядався як додаткове бойове тренування для армії та охорони аристократів. Проте захоплюючі приватні бої почали переростати у внутрішні змагання між арміями. Вже на початку XIX століття проводили перші змагання на мечах, які були схожі за правилами на сучасне фехтування, пише сайт iuzhhorod.com.
Перші ж офіційні змагання провели у 1880 році в межах великого військового турніру “Штурм зі зброєю у руках”. Вважали, що та армія, яка краще володіє бойовим мистецтвом поводження із холодною зброєю, і сильніша у будь-якому бою.
Пройшли десятиріччя і фехтування еволюціонувало як окремий вид спорту. Після фехтування на важкій клинковій зброї було започатковано три основних напрямки: рапіра, шпаги та шаблі.
Закарпатець Василь Станкович був успішним спортсменом саме у руках із рапірою. Це зброя завдовжки 110 сантиметрів та вагою у 500 грамів. Бойове єдиноборство передбачає вколоти супротивника так, ніби в реальному житті його можна було б поранити. З рапірою в руках треба бути не лише швидким у своїх діях, а й обережним при захисті, адже все може вирішити одна секунда.
Закарпатець чи львів’янин
Василь Станкович народився 25 квітня 1946 року у місті Іршава, Закарпатська область. Молоді роки провів у рідному місті, а вчитися поїхав до Львівського державного інституту фізичної культури. Молодий студент Станкович і не мріяв стати фехтувальником. Серед улюблених видів спорту у нього були футбол та волейбол.
Футболом марив Василь Васильович. Навіть мав розряд у цьому виді спорту, який отримав ще граючи за місцеву команду на Закарпатті. Але на першому курсі інституту зустрівся з тренером з фехтування Вадимом Андрієвським. Саме заслужений тренер запропонував Станковичу спробувати себе у такій дисципліні як фехтування на рапірах.
Вже на третьому курсі Станкович потрапив до фіналу першості країни. Вадим Андрієвський ділився, що у Василя це від природи. Було таке відчуття, що він читав кожного суперника і знав, що той буде робити наперед. Але після невдалого фіналу Василь Станкович вирішив знову податися у футбол, а ще й зацікавився спортивною стрільбою, тож почав проводити більше часу у тирі.
Кілька місяців такого життя і Вадим Андрієвський переконує перспективного спортсмена зосередитися на фехтуванні. Цей вибір стане у підсумку правильним для Станковича. Вже після спортивного успіху львів’яни будуть називати його своїм спортсменом, а закарпатці вважатимуть своїм. Сам Станкович сказав, що він і закарпатець, і львів’янин.
Олімпіада та міжнародні змагання
У 1966 році Вадим Андрієвський зосереджує усю свою роботу на тому, щоб Станкович взяв участь в Олімпійських іграх 1968 року у Мехіко. Для цього було кинуто всі сили в бій. Перший рік був дійсно тренувальним. Станкович вивчав суперників і вдосконалював свою техніку. А ось вже в олімпійському році став чемпіоном країни та отримав кваліфікаційне місце на Олімпіаді.
Виступати довелося Станковичу у командній першості. У фіналі суперниками Радянського Союзу стали французи. У підсумку Василь Васильович зі збірною програв фінал, але привіз олімпійське срібло. Вже тоді суперники визнали, що з усієї збірної Радянського союзу не бажали б зустрітися із Василем Станковичем.
У 1969 році на Василя Станковича чекав командний чемпіонат світу у Відні. Там на закарпатського спортсмена чекав неймовірний успіх, адже його команда здобула перемогу. У 1970 році закарпатець знову стає чемпіоном світу у командній рапірі, але тепер в Анкарі, а в 1971 році у Відні Василь Станкович виграє вже свій перший індивідуальний чемпіонат світу.
Вже тоді підопічний Василя Андрієвського став найсильнішим рапіристом світу. У всесвітньому рейтингу йому ще кілька років не було рівних.
Абсолютний чемпіон
Станковича вже знав цілий світ. Боялися його й у Мюнхені на Олімпіаді 1972 року. Туди Василь Васильович поїхав знову у командному заліку. Дійшла тоді збірна Радянського Союзу до фіналу, а там поступилася угорцям. Станкович свій двобій виграв, але цього не вистачило.
Проте після Олімпіади на Василя Станковича чекали ще два успішні чемпіонати світу. Спочатку у 1973 році він здобуває перемогу у командній рапірі в Гетеборзі, а ще через рік у Греноблі. Таким успіхом може похизуватися не кожен спортсмен. У 1975 році Василь Станкович здобуває срібло у Будапешті.
Вже у 30 років Василь Станкович готується до чергової Олімпіади, але у підсумку поступився місцем молодшим спортсменам. У підсумку на головний турнір досвідчений спортсмен поїхав, але в результаті посів четверту сходинку. Це був останній великий турнір для фехтувальника із Закарпаття, адже він прийняв рішення завершити кар’єру.
Тренерська робота
Станковича спорт не відпустив. Він вертається у рідний інститут, але вже у ролі викладача. Тут починає і тренерську кар’єру, і виховувати студентів. Одразу ж у команді Василя Васильовича з’являється бойова команда молодих фехтувальників. Багато із них спеціально переходили до великого спортсмена, адже бажали навчитися майстерності володіння рапірою від такого майстра своєї справи.
У Львові працював з великим задоволенням, навіть створив там Олімпійський центр з підготовки фехтувальників. Після розпаду Радянського Союзу трохи працював тренером збірної України, а потім переїхав до Угорщини.
В Угорщині працював із молоддю. Готував перспективних спортсменів до виступів на міжнародній арені. Після цього мав досвід роботи зі збірниками у Кувейті та Індонезії.
Переїзд до США
Сполучені Штати Америки для Василя Васильовича Станковича стали справжньою домівкою. Він переїхав туди у пошуках фінансового щастя і майже одразу ж знайшов себе за океаном. Закарпатський фехтувальник створив у Нью-Джерсі школу фехтування.
Колись Станкович розповів місцевому журналісту, що вирішив у США продовжити викладати цей вид спорту, бо більше нічого не вміє. Там до тренувань підійшли як до окремого виду мистецтва, адже до тренера приходили не лише професійні спортсмени, а й любителі.
У приватній школі тренування Станковича відвідували діти та дорослі. Зазначалося, що наймолодшому спортсмену було лише 6 років, а найстаршому – 60. У Америці тренер дивувався кількістю бажаючих відвідувати заняття просто для збереження свого здоров’я. Розповідав про те, що це зовсім інші люди, які люблять за собою доглядати.
У Сполучених Штатах Америки Василь Васильович не лише тренував, а й збирав старих друзів. Згадував, що на одній із таких зустрічей зміг зібрати аж 16 фехтувальників зі Львова. Жартома цю зустріч назвали з’їздом Федерації фехтування міста Львів у США.
Американцем він не став
Василь Васильович Станкович розповідав, що йому подобаються Сполучені Штати Америки. В країні дуже потужно розвинута спортивна інфраструктура. Вже тоді він дивувався великій кількістю фехтувальників лише у штаті Нью-Йорк. Казав, що Радянський Союз і близько б не мав такої конкуренції.
Проте на питання, чи відчував він себе американцем за роки роботи, однозначно відповідав ні. Завжди вважав себе українцем і дотримувався українських традицій. А як вік вже брав своє, то повернувся до рідного Закарпаття. Вже у похилому віці він не відпочивав від спорту. Працював на добровільних засадах консультантом у збірній Україні. Також консультував тренерів Ужгорода та Львова.