Якось Олександр Горбовський сказав: «Якщо ти живеш у селі, задумайся, що хтось найпершим зорав поля навколо тебе; якщо ж ти городянин, згадай тих, хто найпершим замостив твої вулиці», пише сайт iuzhhorod.com. Тож сьогодні будемо згадувати про те, як Ужгород вкривався бруківкою. Які вулиці замощувалися першими, як саме це робили та хто такі кубікоші, розказує prozahid.com
Перші замощені вулиці
До середини ХІХ ст. вулиці Ужгорода не були замощені, за винятком невеликого майданчика перед тодішньою гімназією (нині комерційний технікум на початку вул. Капітульної). Цю ділянку замостили ще у 1806 році, оскільки вона розташована на схилі Замкової гори та постійно заливається дощовими й талими водами. Простір вкрили річковим булижником, який зберігся тут і досі. Там можна побачити найдавнішу збережену бруківку Ужгорода. Від цього схилу й почалося замощення вулиць — спершу прилеглих, потім всіх інших. Отож гімназія відіграла провідну роль у поширенні не тільки освіти, а й бруківки.
Планомірно мостити вулиці почали тільки після 1855 року. Першими було впорядковано Велику Мостову і Малу Мостову вулиці. Зараз це єдина вулиця А. Волошина. Колись же перетин її з Корзо ділив цю вулицю на Малу і Велику. Після 1855-го в назві обох вуличок з’явилося слово Мостова. Проте невдовзі вони перестали бути єдиними забрукованими в місті. Услід за ними каменем вкрилася сучасна вулиця Корзо. Водночас замощувалися Духновича і Лучкая, відтак дійшло до Корятовича і Підзамкової. Цікаві факти про Підзамковий парк читайте в статті. У багатьох місцях досі збереглася стара бруківка.
На лівому ж березі найпершою було вимощено площу Петефі (тоді Орлину), яка в негоду довго лишалася єдиним сухим місцем в цій частині.
Звʼязок впорядкування вулиць та торгівлі
До 1870 року забруковано було тільки названі вулиці, тобто невелика ділянка старого міста. Того ж року за державний кошт було вимощено вул. Радванську і Собранецьку. Таким чином, бруківка пролягла вже усім містом зі сходу на захід. Причини такого впорядкування цілком зрозумілі. Зростало значення Ужгорода як центру транзитної торгівлі, через нього проходило все більше возів. Так зʼявилася перша міська магістраль. Невдовзі з тих же міркувань довелося мостити Митну і Загорську.
Проте через бідність місто не могло належно утримувати мостові. Воно звернулося у Будапешт до Міністерства громадських робіт і комунікацій з клопотанням про право брати з проїжджих мостовий збір. Звідти дозволили, і у 1870 році на околицях міста постали шлагбауми, біля яких збирали спеціальне мито. Спочатку таке право надавалося місту на 5 років, аби зібрані кошти йшли на впорядкування вулиць. Потім чинність цієї концесії продовжували кілька разів, поки 1906 року місту не надали нову концесію строком на 20 років. З цих доходів мерія будувала не тільки мостові, а й бульвари та канали. Докладніше про торгівлю старого Ужгорода читайте в статті.
Кубікошок та ужгородська бруківка
Чехословацька доба принесла місту камʼяну шашку-коцку. Нею виклали набережну Незалежності (тоді Рошковича), колись заболочений район Галагова, ядром якого є площа Народна (тоді вона мала імʼя губернатора Бескида) і прилеглі вулиці на захід від неї.
Тоді в Ужгороді зʼявилося нове поняття — «кубікошок». Так в Ужгороді називали бригаду, яка мостила вулиці бруківкою. В ті часи в місті діяла лише одна бригада дорожників, всього 7-8 чоловіків. До кінця 50-х років ХХ столітті в Ужгороді існував єдиний каток — австро-угорська машина, обладнана газогенератором.
Перед тим як вкласти бруківку, кубікоши підготовлювали полотно, рівняли його та засипали гравієм. Далі наступала черга катка. Наступним широким шаром йшов пісок. Його знову рівняв каток. Після цього кубікоши ставали навколішки в гумових наколінниках та викладали бруківку, забиваючи кожний камінь спеціальним молотком. Після цього наступав найважчий етап — трамбування. Робили це за допомогою великої труби, залитою металом, яка мала зверху деревʼяні ручки. Таке приладдя мало вагу близько 20-25 кг, та їм потрібно було ще добре притискати бруківку, щоб вона максимально глибоко занурилась у пісок.
Бригада кубікошів працювала в Ужгороді до 60-х років ХХ століття майже без заміни складу.
«Ці люди були справжніми християнами, тому вони й подумали не могли про те, аби вкрасти якісь матеріали чи зробити роботу абияк. Іноді люди їх пригощали обідом, хтось міг пляшку вина винести, коли біля їхнього дому дорогу ремонтували. Але щоб гроші якісь брати, чи красти – таке їм навіть в голову не могло прийти. Вони знали, що роблять добру справу для свого міста. І, знаєте, щоб там не казали про радянську владу, але вона цінувала стару бруківку і дбала про неї. Щоб розібрати хоча б невеличкий її шматочок, треба було купу дозволів виходити. Нині ж подивіться на стару бруківку в центрі міста. Вона по камінчику розноситься, руйнується далі, і скоро залишиться в Галагові лише окремим шматками. Мені важко на це дивитися, і знаю, що батькові було б теж боляче, якби він це бачив”, – каже син того самого водія катка Арпад Васильович.
У 2020 році, до речі, під час ремонту вулиці Івана Анкудінова під старим шаром асфальту дорожники виявили кам’яну бруківку. Було вирішено її демонтувати, передати на відповідальне зберігання та використати під час ремонтів у центральній частині міста.
Асфальтова ера
Радянська доба позначилася якраз пануванням асфальту. Справа вирішувалася дешево і сердито. Лівобережну частину вкрили десятки котлів, що нагадували пекельні казани. Величезні катки повільно, але ґрунтовно прасували спершу вул. Л. Толстого, потім проспект 40 років Жовтня. У серпні 1968 року сотні танків проїхало через вул. Гагаріна та Собранецьку (тоді Радянську) на Чехословаччину. За спогадами очевидців, колона тягнулася повз одну точку понад годину. Асфальт було перемолото на кашу, трасу довелося терміново латати. Через якість радянського асфальту багато вулиць доводилося мостити регулярно.
Навесні мешканці малих вуличок раділи новому покриттю, восени крізь нього проступали старі калюжі, морози й відлиги остаточно доламували тонку сіру корку, а навесні її заливали вже новою сумішшю.
Поява на вулицях керамічної плитки
У перебудовні часи асфальт почала витісняти керамічна плитка. Окрім професіоналів, її викладали й студентські будзагони. Зокрема, на площі Кирила і Мефодія зберігся своєрідний автограф — «Матфак-1983». На підстилку під ці плити ішов щебінь з Радванського карʼєру. Серед них часто траплялися камінці з відбитками папороті та іншої давньої флори, що росла тут мільйони років тому. Покладена ж на таку підстилку плитка виявилася гігієнічнішою, ніж асфальт, але зовсім не довговічнішою. Там, де на ній утворювалися калюжі, вона швидко розмокала і кришилася — як на площі Б. Хмельницького чи на проспекті Свободи.
У 90-ті на зміну банальним крихким квадратам приходить міцна плитка найхимернішої форми та різних кольорів. Починається різнобій стилів. Найперше зʼявилася сіренька трипелюсткова плитка, якою замостили пл. Театральну. Вона прийшла у місто, коли Ужгород саме переживав пік політичної боротьби. На одному з перших рухівських мітингів у 1989 році тодішньому головному архітектору М. Томчанію закинули, що в місті зʼявилася плитка якоїсь незрозумілої форми та буцімто рівень вулиці піднявся на кілька дециметрів, спотворивши її архітектуру. Невдовзі зодчий переїхав до Угорщини, але стрімке просування подібної плитки на вулиці Ужгорода вже було не зупинити. Власник кожного магазину робив це на свій розсуд (ще в середині 90-х систему державної торгівлі практично ліквідовано, запанували нові форми власності, переважно — приватна).
В результаті вулиці з крамницями перетворилися на якісь клаптикові ковдри, в різних місцях плитка виділялася і кольором, і формою. Перед багатьма точками викладалися ініціали власників чи логотип торгового дому. Сьогодні ужгородські вулиці нагадують клавіатуру піаніно — темні ділянки асфальту чергуються зі світлими плямами плитки.
Наостанок згадаємо вірш Олександра Рішка про ужгородську бруківку:
Брук споглядав розмаіття топанок,
Гонведські чіжми, постоли сільські,
Ніжки стрункі ужгородських панянок,
Кочій колеса, копита кінські.
Він увібрав і культури, і мови,
Лайки бомжів та шляхетні слова,
В памʼяті є конʼюнктурні промови,
Порох анафем, минуща хвала.
