Знаєте, про що можна бесідувати дуже довго, але пізнати повністю найімовірніше просто не вдасться? Так-от, до вашої уваги надаються легенди й міфи, а зважаючи на те, що історія Закарпаття й без того насичена цікавинками, то буде вражаюче. Тому ходімо пізнавати цей прекрасний регіон із сторони по-справжньому магічного світу на сайті iuzhhorod.com. Отож, ви з нами?
“Угорщина, або ж що іноземна держава забула в наших краях”
Розпочнемо із дійсно дуже сміливого припущення, адже, за повір’ями, назва Угорщини сягає своїм коріння від одного чудового українського міста, а саме, побувавши в цих краях, угорцям так сподобалось звучання Ужгород (Унґвар), що вони вирішили те запозичити собі. Гарна небелиця, та й годі!
“Про те, як Ужгород заснували”
Крім того, оповідь про князя Лаборця, який, так би мовити, заснував Ужгород, настільки популярна тут, що її знає чи не кожен житель міста. Та, як відомо, легендарний персонаж, то радше втілення кількох особистостей і періодів також. В ті часи регіон перебував під контролем Першого Болгарського царства й Великоморавських правителів, а от руські князі де-факто дотичними до Закарпаття не були. Тому славетний Лаборець вповні генетично міг бути болгарином, кельтом або даком.
До того ж, угорці й тут зайняли своє місце, оскільки завдяки їхнім хронікам ми дізнаємося про три городища: Мукачево, Борша та Ужгород. Та найголовнішим є той факт, що за цими даними чоловік протистояв угорській навалі й зазнав нищівної поразки навіть при тому, що другі були затомленими з дороги. Опісля чого замок захопили, а Лаборець утік. Хоча його спіткала невдача, бо ж, наздогнавши, його було вбито біля річки на території теперішньої Словаччини, що, до речі, носить йменя князя.
“Опришківська печера”
Як переказують люди вік за віком, гулявши могутніми карпатськими лісами, перечекали опришки не одну лиху годину за стінами мармурової печери, що поблизу Лісарні. Та, певне, вони й дійсно закляли скарб, бо ж ні одна жива душа не може зайти до того сховку. Свічки гаснуть, не давши людині дістатися туди, а якби ж хто все-таки зумів подолати цю відстань, то, ймовірно, спостерігав би незліченні дари, вишукані пістолі й ножі, землю встелену монетами, а також шкури кабанів, що ховають золото, та ковані скрині з найдорожчими розкошами. Той блиск, те сяйво як справжнє сонце!
“Хустський замок”
Славетний опришок Карпатських гір Пинтя просто ненавидів споглядати, як важко працюють люди, а головне як їхню працю зневажають пани, бивши, знущавшись та кривдивши невинних. Так-от, одного дня, коли те вже надто надоскучило чоловікові, вирішив він розбити Хустський замок – основне стражданницьке місце.
Змайстрував герой гармату з явора, обкував її як годиться залізними обручами, набив порохом і камінням та з гори над Тисою вистрілив прямісінько у замок. Вирішив Пинтя глянути, чи стріляти ще слід, виліз на дерево, та й побачив білину, думавши, що то стіни таки валяться. Але ж не все так то просто, бо жінки полотно білили під горою й не те йому привиділося. От так стіни Хустського замку досі стоять побитті, але цілі.
“Могутня Говерла”
Як то кажуть у народі, куди без казок! Так одного дня посварилось двійко велетнів, влаштувавши хаос. Кидали вони один в одно валунами, та й те каміння стало Говерлою, а велетні перетворились на статуї, які й досі можна побачити на вершині гори.
“Солотвинські солерудники”
За цією легендою якось жив один чоловік і тяжко він працював, але на домівку ніяк коштів не вистачало. Тому вирішив робітник жити в руднику, адже роботи буде зроблено більше, а злива не застане в лиху годину. Та ходили повір’я й про те, що в тих печерах жив демон. Тільки от наш герой був не з боягузів. Покликав він одного разу ту нечистую силу, але ніхто йому не відізвався.
Коли під ранок геть стомлений той ліг спати, розбудив його демон, запитавши що тому треба й нащо його звав. Робітник відразу і слова мовити не зумів, після другого ж питання відмахнувся, сказавши, що нічого не потрібно, а на третє – розповів все демонові як є. Вражений володар печери звелів чоловіку далі відпочивати, а, прокинувшись вранці, перед очима в нього були гори видобутої солі.
Таким чином, чоловік по-справжньому розбагатів, але вирішив віддячити помічнику та й поділити гроші по рівну. Але ж останню монету розділити на двох було неможливим і робітник просто подарував її демону, а той в свою чергу оцінив цей прекрасний вчинок, віддавши все зароблене простолюдину. Та, як то говориться, до сих днів правнуки героя проживають десь в тих краях й біди не знають.
“Мальовниче озеро Синевир”
Мабуть, чи не кожен українець знає цю легенду. Так-от, одного чудового сонячного дня збирала єдина донька заможного графа, що панував в цих краях, квіти. Як тут почула прекрасну мелодію сопілки, що лунала здалеку, й пішла поглядіти на того музику.
Закохалися двійко молодих людей щиро та віддано, але не хотів миритись з тим батько Синь та й звелів скинути юнака зі скелі разом з кам’яною брилою. Загинув Вир, а дівчина довго тужливо плакала за втраченим взаємним коханням, а ті сльози сині, як вечірнє небо, сформували водойму, яка нині носить ймення Синевир. Посеред того озера видніється острів і, як то кажуть, це і є та кам’яна брила, що згубила Вира.
“Скарби Келеменової гори”
Можливо, ви й не чули про ту Келеменову гору? Та у всякому разі зараз маєте пречудову можливість те виправити. В народі відома оповідка про те, як у часи татарської навали звеліли викопати пани яму неподалік Боржави, щоб самим переховуватися й скарби заховати. Тільки от пошкодували вони взяти більше їжі, бо ж гроші були для них ціннішим, й згинули там.
Багато часу відтоді минуло, а історія передавалася з уст в уста. Люди бояться чортів, що, як то кажуть, забрали душі паничів і досі стережуть ті розкоші. Та от вівчаря Бені, що мав сина Климена, спіткала зовсім інша нерадісна доля. Бо ж його малий хлопець часто пас овець поблизу тієї печери й попри застороги батька одного разу таки рушив спускатися. Навіть замкнені грати не зупинили ту безмежну цікавість і, взявши палицю й силою вдаривши нею об замок, зумів він відчинити шлях далі.
Та ж тут з’явився карлик із сивою бородою прямісінько перед хлопчиною, запевняючи в тому, що в цій місцині йому нічого не загрожує, а навіть навпаки є все потрібне. Таким чином, ніхто юнака більш не бачив і віднайти не зміг, а згорьований батько, пригадавши легенду про печеру, вирушив шукати своє дитя. Знайшов ті ж самі двері, які знову були замкнені й на цей раз ніяк не прочинялися, та й просидів у безвиході там дев’ять днів. Та й не дарма, саме тоді до нього вийшов Келемен, бо ж, почувши віддалік батьківський плач, попросив хлопець поговорити з чоловіком. Карлик дозволив, просивши передати вістку про те, що гору руйнувати не слід, адже, окрім скарбів, тут зберігається ключ від моря й відтак, вчинивши подібне, вода заповнила б усю нашу планету.
Розповівши те, Келемен зник назавжди, а люди більш не наважуються ходити туди, та й розбивати ту гору також. Тож вона й ховає за кам’яними брилами таємниці, які розгадати нікому так і не вдається, й називають ту гору зо тих пір Клеменовою.
Історія карпатського краю дійсно багата міфологією незгірш Греції чи Єгипту. Ми трішки привідкрили завісу до того фантастичного світу, але тут і місяця не вистачить аби все мав переповісти. Та це була чудова мандрівка нашими загадковими горами й полонинами, чи не так?