Сучасне мистецтво багатьом незрозуміле. Хтось говорить про його безглуздість, інші відзначають його складність, треті взагалі кричать про те, що сучасне мистецтво мертве. Але мистецтво, як і сотню років тому? живе і воно заворожує. Так-так саме заворожує, причому з цим згодні абсолютно всі. Воно викликає емоції, негативні чи позитивні, менш важливо, але емоції є завжди. Чи це не головна мета мистецтва? Що ж, Ужгород хоч і не можна назвати містом художників чи скульпторів, але він завжди запропонує як туристам, так і місцевим жителям познайомитися із сучасним мистецтвом. Що ладен запропонувати Ужгород? Де можна подивитися на сучасне мистецтво? І чому навіть ненависникам сучасного мистецтва варто сходити в галерею “Ілько”? Про це й йтиметься у статті на iuzhhorod.com.
Галерея “Ілько” на Закарпатті
Поява в Ужгороді галереї “Ілько” є, безперечно, просто чудовою подією для всіх любителів мистецтва. Вона перевернула уявлення простих громадян про виставки, виставковий простір, музику та її подачу. Ця галерея надала величезну кількість можливостей для творчих людей, таких як музиканти, художники, скульптори, а також для простих глядачів, які просто люблять мистецтво. Це ковток свіжого повітря для всього міста, якого йому так не вистачало.
Цей центр було відкрито ще у 2013 році і за цей час через цю галерею пройшли десятки виставок та сотні музичних програм. Художня галерея стала величезним майданчиком для спілкування з глядачами як найбільш популярних українських художників, так і студентів академії, які захищали тут зроблені власноруч дипломні роботи. Але не лише українські художники проводили тут виставки своїх робіт. У галереї також побували і американські джазмени, і європейські модерністи, а іноді навіть траплялися азіатські колеги з художнього цеху. У галереї навіть були виставки, які створювали юні художники сучасного мистецтва, яким було лише 6 років. Було тут і кілька десятків презентацій, лекцій з сучасного мистецтва, кінопоказів, дискусій та освітніх програм.
Художня галерея “Ілько” є однією з небагатьох в Україні сучасних спеціалізованих споруд. Його проєктували спеціально для створення всіх умов для експонування творів образотворчого мистецтва та проведення камерних театрально-музичних заходів.
Будівлю спорудили так, щоб у неї був комфортний дворівневий простір, якісна система освітлення, прецедентно підібрана система озвучування, акустично підготовлене приміщення, максимальна ефективність співвідношення основних та допоміжних приміщень. Кожне рішення в інтер’єрі чи екстер’єрі було обдуманим, щоб створити всі умови для максимального занурення у світ мистецтва.
Завдяки всьому вищесказаному галерея може бути конкурентом іншим концертним майданчикам. У ній спокійно можна розмістити аудиторію у сотню людей і завдяки гарному акустичному звуку проводити екскурсії чи грати концерти можна без особливих проблем. Абсолютно всім все буде зрозуміло та чутно.
Творці галереї “Ілько”
Не згадати про людей, відповідальних за створення такого масштабного проєкту, просто неможливо. Отже, Михайло Ілько та Іван Ілько є сином та батьком відповідно. Вони обидва є талановитими художниками, але варто розібрати, хоч би поверхнево, життя кожного. Звичайно, саме Михайло керує галереєю і був головним ініціатором її відкриття, але для початку варто згадати про його великого батька. Народився Іван Ілько 4 березня 1938 року у селі Дулове Закарпатської області. З ранніх років він виявляв інтерес до мистецтва. Тому у 1952 році вступив до Ужгородського державного художньо-промислового училища прикладного мистецтва.
Після закінчення училища він вступає до Ленінградської академії мистецтв, але через хворобу кидає навчання та повертається до рідного Закарпаття. Іван Ілько є продовжувачем традиції закарпатської школи живопису. Він творив у стилі станкового та монументального живопису. До того ж Іван Ілько пейзажист і автор величезної кількості картин побутового жанру.
Михайло Ілько пішов стопами батька. Він народився у Тячові, але вже коли був у другому класі, переїхав із батьками до Ужгорода. Після закінчення школи вступив до художнього училища, а після нього до Київського державного художнього інституту. Він частенько повертається до Ужгорода, але все ж таки коріння пустив у Києві.
Ціль галереї “Ілько”
Михайло в одному зі своїх інтерв’ю говорив про те, що головна мета галереї досить проста, але водночас амбітна. Наповнити життя кожної людини атмосферою та духом мистецтва, показати кожному охочому нові сенсии, форми та формати, здавалося б звичайних речей.
Тому ключовим завданням роботи всіх художників, які хочуть потрапити до галереї “Ілько”, – це створення жвавих творчих процесів та актуалізація локальної арт-сцени. Галерея “Ілько”, хоч і перебуває в Ужгороді, але є потужним центром культурного життя всього Закарпаття та прагне залучити побільше творчих людей як з України, так і з інших країн.
Глобальним завданням Михайло Ілько ставить перед собою, і передусім перед галереєю, створення простору для комунікації. Абсолютно всі відвідувачі мають відчувати атмосферу виставкових залів. Мистецтво створює найкращу атмосферу для суспільного діалогу, спілкування людей, які почуваються частиною соціуму, громади, міста, країни.
Зрештою, саме мистецтво спонукає думати людей, створювати правильні цінності та формувати здоровий соціум. Саме мистецтво робить світ кращим і людянішим, а людей більш відкритими, комунікабельними, натхненними, творчими та культурними.
Чи береться галерея за все сучасне мистецтво?
Михайло Ілько колись зізнався, що їхня галерея не працює з проєктами, які “гнівлять Бога”. Звичайно ж, пояснити, що це означає, не просив у нього лише лінивий. Як сам він зізнався, у галереї “Ілько” була одна виставка, яка була неоднозначною в цьому плані. Виставка носила назву “Березневі кішки”. “Абсолютних істин не буває”, – зазначив автор. Він не проти мистецтва, яке йде на користь суспільству, навіть якщо воно не подобається ні йому, ні його батькові. Якщо від виставки чи якоїсь окремо взятої картини буде користь, то це добре. Це, так би мовити, його золоте правило.
Як зазначав Михайло, для нього є речі, які подобаються менше, отже вони не мають достатньої художньої сили. Але це тільки для нього, можливо, іншим людям така робота відгукнеться.
Галерея “Ілько”, та й сім’я Ілько зокрема, не бере на себе роль цензорів. Вони намагаються показувати сучасне мистецтво таким, яким воно є. Михайло казав, що якби його знову попросили провести виставку “Березневих котів”, він би не замислюючись зробив би це. Звичайно, він би хотів бути більш поінформованим з приводу того, що саме буде на виставці, але навіть у цьому випадку він все одно допустив би таку виставку до показу.
Загалом, галерея “Ілько” показує і розповідає про сучасне мистецтво всю правду незалежно від того, подобається це комусь чи не подобається. Прийшовши сюди, можна побачити мистецтво, так би мовити, “оголеним”. Це не може не тішити любителів, і не може не дратувати ненависників мистецтва, а хіба не мистецтво має викликати в людини емоції?