Закарпаття завжди було дуже щедре на свята. Ще до прийняття християнства тут співали колядки та весело зустрічали Новий рік. Тільки колядували тоді не на честь народження Божого сина, а вихваляли бога сонця – Даждьбога, пише сайт iuzhhorod.com. Як же змінились новорічні традиції на початку ХХ століття – розказує філолог та дослідник історії Михайло Маркевич в статті.
Коли на Закарпатті почали прикрашати ялинку і якою вона була
З середини ХІХ століття до 1918 року Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини. Багато західних традицій прийшло тоді в українські родини. Однією з них стала різдвяно-новорічна ялинка, яку називали «Христовим деревом». Спочатку вона зʼявилась в оселях міської інтелігенції, а згодом розповсюдилась по всьому краю. Селяни рідко заносили в хату ціле дерево, зазвичай обходились невеликою ялинковою гілкою, яку клали біля ікони.
Прикрашали ялинку під Святий вечір, бо вірили, що в різдвяну ніч небо розкривається та Бог приймає всі вітання та побажання. Тож це чудова нагода розказати про свої мрії та бажання. Вважалося, що пишна зелень ялинки ототожнюється з проханням про щедрий врожай, а яскраві ялинкові прикраси – з добробутом та родинним благополуччям.
На початку ХХ століття на Закарпатті не було ще Діда Мороза зі Снігуронькою. Ялинку та подарунки під неї приносив сам Ісус з янголами.
У 20-х – 30-х роках, коли в цьому краю панувала Чехословаччина, зʼявились нові ялинкові традиції. Обов’язковою прикрасою стала вифлеємська зірка, яку кріпили на верхівці, а від неї донизу тягнулись фольговані стрічки як символ всеосяжної Божої благодаті.
Ще одна чехословацька традиція, яку запровадив Червоний хрест в Ужгороді, полягала у встановленні звичайної неприкрашеної ялинки біля театру. Мета була благодійна, а саме – збір коштів для найбільш вразливих категорій людей. Перехожим пропонували купити кольорові лампочки, які потім додавали до гірлянд та прикрашали ними ялинку. Акція тривала з 13 грудня по 6 січня.
Ставити великі ялинки на місцевих площах розпочали лише в 30-х роках. Навкруги зазвичай ще встановлювали будиночки з біблійними героями. Біля головної ялинки збирались жителі та гості міста, грали, співали колядки та показували вертеп.
Після приходу радянської влади в 1945 році всі різдвяно-новорічні традиції зазнали суттєвих змін. Зʼявився Дід Мороз, акцент пересунувся на святкування Нового року, а не Різдва. Ялинкові прикраси позбувались всіх релігійних символів, ставали більш декоративними та загальними.
Стародавні новорічні традиції: сажотрус, порося та гучні гуляння
Існує багато дивних та не зовсім логічних новорічних традицій у світі. Ужгород початку ХХ століття не став виключенням. Тоді тут існувало два цікавих повір´я. Перше було повʼязано з сажотрусом. Ужгородці свято вірили, що якщо зустріти в новорічну ніч представника цієї стародавньої професії, то весь прийдешній рік буде вдалим та багатим на радісні події. Це був дійсно зірковий час для всіх місцевих сажотрусів. Вони велично прогулювались містом, їх всі вітали, обіймали, іноді навіть давали дрібні гроші або пригощали випивкою.
Інша традиція зародилась в ужгородському ресторані «Мано Фюреді». Якось там придумали незвичний конкурс, щоб розважити гостей на новорічному бенкеті. Прямо в розпал святкування в залі вимикали світло та випускали маленьке порося, яке перелякано бігало поміж столами, шукаючи схованку. Той, кому пощастило піймати поросятко, отримував його через деякий час підсмаженим за свій стіл. Також така вдача віщувала щасливий новий рік та успіх в усіх сферах життя.
Взагалі в Ужгороді дуже любили гучні новорічні гуляння. Причому полюбляли святкувати не вдома, а в ресторанах, гуляючи до ранку від одного закладу до іншого. Казали, що в новорічну ніч в центрі було більше людей, ніж на головній вулиці міста – Корзо – опівдні. Власники винарень, ресторанів та кафе відчайдушно змагались між собою за відвідувачів. Хтось готував екзотичні страви, інші запрошували танцівниць та факірів, дехто обіцяв безоплатну випивку. Адже тоді не прийнято було заздалегідь замовляти столик, люди просто гуляли та заходили туди, де було веселіше. Лише ресторан «Корона» приймав передзамовлення, але там завжди відпочивали дуже поважні гості, звичайний народ гуляв по всьому Ужгороду, аж поки не настане світанок. Про історію славнозвісного ресторану «Корона» читайте в статті.
Хто б де не був, але рівно в 00:00 місто завмирало та Ужгородом котився мелодійний церковний дзвін. Всі храми міста таким чином оголошували про перехід у новий рік.
Колядування – справжнє мистецтво
До Різдва на Закарпатті завжди ставилися з особливим трепетом. Напередодні свята ретельно прибирали, прали, прасували, кололи дрова та готували традиційну вечерю на 12 страв. Діти вчили колядки та репетирували вертепні вистави, майстрували реквізит та створювали костюми для рядженого колядування.
Як тільки спускались сутінки, родина збиралась за столом, з першою зіркою починали вечеряти. Потім діти розходились колядувати, а батьки залишались вдома, аби зустрічати колядників.
Під вікнами чулося:
— Чи веселити, пане-ґаздо, на цей Святий вечір?
У відповідь наказували:
— Весели, весели!
І діти дзвінко заводили колядку:Дивная новина:
Нині Діва сина
Породила в Віфлеємі
Марія єдина.
Колядували здебільшого хлопці. Дівчата залишалися вдома, щоб переймати від матері досвід гостинності та вчитись зустрічати колядників. Ті, хто поменше, просто співав під вікнами одну-дві колядки. Старші хлопці збирались групами та готувались більш ретельно. Головним атрибутом була «звізда», яку виготовляли із звичайного сита. Середину виймали, поміщали туди хрестовину, робили ззовні ріжки та декорували зірку змащеним в олії кольоровим папером. Головним завданням було акуратно та безпечно помістити всередину свічку. Такі звіздарі виконували релігійно-церковні колядки. До прикладу:
В Вифлеємі новина:
Діва сина родила!
Породила в благодаті
Непорочна Діва-Мати Марія!
Після колядування господарі давали хлопцям гроші або калач. Приймав подарунки «церківник», в якого на шиї висів спеціальний мішечок для грошей – «букса». В кінці співали пісню «Ідемо в Вифлеєм, лишайтеся з покоєм».
Після звіздарів вже йшли старші юнаки з вертепом. Вони несли з собою церковцю – відтворений в мініатюрі храм свого села. Всередині також встановлювалась свічка та диск з маленькими фігурками біблійних персонажів, який крутився за допомогою спеціального стержня. Репертуар у колядників з церковцею був значно ширший. В кожній оселі вони могли співати різні колядки, присвячувати їх господарям, маленькій дитині або старшому поколінню. Якщо в хаті була дівчина на виданні, їм співали окремо. Ще одна традиція тих часів – пригощати колядників горіхами та особливими коржиками з житнього або кукурудзяного борошна, які називали «перепічкою».
Одружені чоловіки колядувати вже не ходили, тільки якщо від церкви. Тоді всіма грошами, що вони наколядували, розпоряджалася церковна громада.
Бетлегеми або карпатський театр
Якщо про вертеп знають майже всі, то на Закарпатті ще можна було почути про бетлегеми. Насправді це практично одне і теж саме. Бетлегем – це Віфлеєм угорською мовою. Різниця полягала ще у тому, що вертеп був частіше театралізованим ляльковим дійством, а в бетлегемі всі ролі виконували самі колядники. Традиційними персонажами були янголи, чорти, священники, цигани, загальні образи сільських жителів – дід та баба. Розігрували як релігійні біблейські сюжети, так і звичайні побутові сценки, в яких глузували з різних вад: пияцтва, ліні, зажерливості, жадібності тощо.
Знавці з історії вважають, що вертеп прийшов до Закарпаття з Чехословаччини, оскільки на її території була розповсюджена подібна вертепна гра, яка свого часу потрапила туди з Риму. Є багато колядок, де простежується словацький стиль в текстах.
Радянська влада в другій половині ХХ століття наполегливо намагалася звести нанівець всі різдвяні традиції, в тому числі й колядування з вертепом та бетлегемом. Але, на щастя, в неї це не вийшло. В деяких містах та селах Закарпаття навіть через 100 років ще на класичне віншування колядників: «Дай, Боже, щасливий Святий Вечір!», привітно відповідають: «Дай, Боже, і вам!».
Про інші народні традиції та звичаї Закарпаття читайте в статті.